Мене звати Андрій, мені 22 роки, і ще два роки тому моїм максимумом був біг до метро, коли воно вже закривалося. Жодного спорту, постійна втома, навчання, фастфуд і звичне “почну з понеділка”. І я б, мабуть, так і лишився у цій петлі, якби одного дня не вийшов просто пройтись… і не побіг.
Сьогодні я пробіг півмарафон. І зараз — це не про цифру 21 км. Це про те, що я зовсім інший. Хочу поділитися історією без прикрас — з усім соромом, кризами, підйомами і банальними порадами, які чомусь справді працюють.
Початок був ганебний — і саме тому справжній
Усе почалось із того, що я застряг у ліфті. Смішно, так. Власне, після цього інциденту я зрозумів, що навіть п’ять сходових поверхів — це для мене як Еверест. І саме в той момент у голові з’явилось запитання: «А якщо завтра — пожежа?»
Тож я вийшов на пробіжку. У кедах із розбитою підошвою, у футбольній майці 2010-го року і штанах, що спадали на кожному кроці. Пробіг 400 метрів. Захекався. Повернувся додому з твердим переконанням: «Біг — це не моє». Але на наступний день вийшов знову. Бо соромно було кинути.
З цього почався мій шлях. Без трекерів, без годинника, без пульсометра. Просто вийшов — і біг. Як вмів. І чим менше я думав про те, що це виглядає тупо, тим більше наближався до справжнього бігу.
Звички, які допомогли не здатися
Біг — це не лише про фізичне. Це про домовленості із собою. Я виробив кілька принципів, які з часом стали звичками. І вони — те, що втримало мене у цьому процесі, навіть коли було «нічого не хочеться».
Пояснення перед списком: усі ці звички не складні. Але вони працюють лише тоді, коли повторюються регулярно — хоч би як тобі не хотілося все скасувати.
- Бігати в один і той самий час — це програмує тіло. У мене це був ранок. Тіло саме прокидалося й вимагало вийти.
- Не ставити планку “мінімум 5 км” — іноді я біг 1 км. Але виходив. Це головне.
- Слухати лише музику, яку хочу — іноді це були аудіокниги, іноді хіп-хоп, іноді — тиша. Але не те, що “треба”.
- Не думати про форму — бігти у чому зручно — пізніше купив екіпірування, але не на першому етапі.
- Фіксувати стан, а не цифри — як почувався, чому не хотілося бігти, що заважало. Це важливіше за темп.
І ще — жодної героїзації. Якщо пропускав — не картати себе. Бо мотивація тримається не на соромі, а на інерції.
Перша «десятка» і перший провал: як не зійти з дистанції
Коли я пробіг свої перші 10 км, мені здалося, що я — герой. А наступного дня… я знову не міг піднятись сходами. І ще — перестав виходити на пробіжки на тиждень. Перевантажився, злякався, відчув провал. І в цей момент почали допомагати інші речі — не звички, а середовище.
Я пішов на біговий івент у парку. Не бігти — просто подивитися. І от там, серед людей, які підтримували одне одного, я зрозумів: я не сам. Усі проходять через спад мотивації. Усі мають свої «погані дні». Але важливіше — не зійти.
З того моменту я почав інтегрувати біг у своє життя. Не як окрему активність, а як звичну частину буденності. І що цікаво — зміни почалися не лише фізично.
Як змінилось тіло й психіка — цифри і не тільки
Зараз я важу на 12 кг менше, ніж тоді, коли починав. Але важливіше не це. Я став іншою людиною — стійкішою, впевненішою, уважнішою до себе.
Щоб це не звучало як вода, нижче — таблиця змін, які я помічав поетапно.
| Показник | Через 2 тижні | Через 2 місяці | Через 6 місяців |
| Дихання після бігу | Сильна задишка | Легка втома | Контроль дихання |
| Самооцінка | Сумніви | Перша впевненість | Чітке “я можу” |
| Сон | Лягав після 1:00 | Засинав до 23:30 | Стабільний, глибокий |
| Пульс у спокої | ~82 уд/хв | ~74 уд/хв | 62–65 уд/хв |
| Ставлення до себе | Критикував постійно | Почав помічати зміни | Ставив цілі без страху |
І ще — емоційна витривалість. Це не описати цифрами. Але коли ти здатен спокійно відреагувати на стрес, бо вже витримав 12-й кілометр у дощ — це означає, що біг справді працює.
Фінішний акорд: півмарафон і перезапуск усього життя
Я зареєструвався на півмарафон у своєму місті. Без мети “зробити результат”. Просто хотів завершити. І коли я вийшов на старт, побачив сотні таких, як я. Хтось біг босоніж. Хтось — із коляскою. Хтось — після хіміотерапії.
Я пробіг 21 км за 2 години 19 хвилин. І це були найкращі 2 години мого життя. Бо вони показали: усе, що здавалося недосяжним, — вже частина мене. Я став тим, хто здатен. Не тому, що швидкий. А тому, що не зійшов.
Сьогодні я бігаю двічі на тиждень. Іноді — більше. Іноді — менше. Але щоразу, коли я виходжу на доріжку, я знаю: кожен крок — це нагадування, ким я був. І ким став.
