Особиста історія підготовки та участі в першому марафоні — це завжди щось більше, ніж просто спорт. Це місяці викликів, сумнівів і радості. Хочу поділитися своїм шляхом — від перших кроків на стадіоні до моменту, коли ноги ступили на фінішну лінію.
Мрія, що народилася випадково
Ідея пробігти марафон з’явилася спонтанно. Пам’ятаю, як одного вересневого ранку, гортаючи стрічку новин, натрапила на фото друзів, які тільки-но фінішували в Київському марафоні. Вони світилися від щастя, а їхні медалі виблискували під сонцем. Це фото запало мені в душу й тоді я подумала: чому б і мені не спробувати? Так розпочався мій шлях — марафон чекав на мене попереду.
Перші кроки на шляху
На початку мені було важко навіть уявити, як це — пробігти 42 кілометри. Я ніколи не була бігуном і найбільше, що робила — це повільно пробігала п’ять кіл навколо стадіону під час шкільних уроків фізкультури. Але тоді мені допоміг особистий досвід інших людей. Я читала блоги новачків, дивилася відео тих, хто колись також стартував із нуля, і це мотивувало.
Перший місяць я бігала короткі відстані, чергуючи біг і ходьбу. Ще було важливо не форсувати — я не хотіла травмуватися одразу, щоб не знеохотитися.
Підготовка: основа всього
Підготовка до марафону — це ключ. Я шукала інформацію про програми для новачків, і вирішила тренуватися за принципом поступовості. У перші два місяці я бігала 3-4 рази на тиждень по 5-7 км. Поступово збільшувала дистанцію до 10, потім 15 кілометрів.
Згодом я дізналася про довгі недільні пробіжки, що імітують марафонські навантаження. Кожні вихідні я додавала по кілька кілометрів: 18, 20, 25. Це було складно, але ці тренування формували витривалість.
Мотивація та сумніви
Протягом підготовки було багато моментів, коли хотілося здатися. Після роботи не завжди вистачало сил. Узимку вибігати на холод було справжнім випробуванням. Але тоді я нагадувала собі, чому почала: щоб відчути себе переможцем, щоб довести собі, що можу.
Зміни у харчуванні та способі життя
Разом із тренуванням змінився і мій спосіб життя. Я стала більше уваги приділяти харчуванню — в меню з’явилися складні вуглеводи, більше овочів, білків. Важливо було пити достатньо води, щоб уникнути зневоднення на довгих дистанціях.
Також я почала раніше лягати спати, бо зрозуміла, що без відпочинку тіло не відновлюється. Іноді хотілося повалятися довше на дивані, але думка про марафон підганяла мене на доріжку.
Переддень змагання
Останні дні перед марафоном були наповнені хвилюванням і радістю. Я перевірила спорядження: кросівки, шкарпетки, легкі шорти, футболка, номер учасника. Вечір напередодні провела, готуючи пасту — класика перед стартом, щоб накопичити енергію.
Уночі майже не спала — прокидалася від хвилювання. Мрія вже була поруч, і залишалося тільки зробити останній крок.
День старту: емоції на максимумі
Вранці мене розбудив будильник о п’ятій. Я відчула суміш радості й страху. На вулиці ще було темно, але вже відчувалася особлива атмосфера — інші учасники також вирушали до старту.
На площі, де зібралися бігуни, стояв неймовірний гул: люди сміялися, обіймалися, фотографувалися. Я відчувала, що потрапила у справжню сім’ю, де кожен має власну мету — фініш.
Перші кілометри
Коли пролунав сигнал старту, я вирушила вперед разом із натовпом. Перші кілометри здавалися легкими. Було багато глядачів, діти роздавали воду, звучала музика. Весь час посміхалася — відчуття, що я тут і зараз, було неймовірним.
На 10-му кілометрі я зрозуміла, що ще довгий шлях попереду. Але настрій залишався піднесеним. В голові крутилися слова: «ти гідна цього марафону».
Середина шляху: перші труднощі
Після 20-го кілометра почали з’являтися перші ознаки втоми. Ноги ставали важчими, дихати ставало складніше. З кожним кроком я боролася з думками: «Може, варто зупинитися?»
Але мені допомогли люди вздовж траси — вони кричали: «Ти молодець!», плескали в долоні. І це додавало сил рухатися далі.
Останні кілометри: боротьба з собою
На 35-му кілометрі здається, що марафон ніколи не закінчиться. В голові тільки одна думка: «ще трохи». Кожен крок давався ціною зусиль. Але поруч бігли інші — і ми ніби ділили цю боротьбу на всіх.
Останні два кілометри я вже не відчувала ніг, але коли побачила фінішну арку, серце шалено забилося. Натовп гучно аплодував, і я зрозуміла: це момент, заради якого варто було пройти всі тренування, холодні ранки й сумніви.
Фініш: сльози й щастя
Перетнувши лінію фінішу, я заплакала. Це були сльози радості й гордості. Мені вручили медаль — символ перемоги над собою. Я обіймала друзів і дякувала всім, хто підтримував мене на цьому шляху.
Чому це варто зробити?
Марафон — це не просто спорт. Це подорож до себе, до своїх меж і можливостей. Він змінює не лише тіло, а й розум. Він вчить терпінню, дисципліні й радості від маленьких перемог.
Тепер, дивлячись на свою медаль, я розумію: кожна крапля поту, кожен біль у ногах були того варті. І якщо колись хтось запитає мене, чому я це зробила, я відповім: щоб відчути, що живу на повну.
